Login Form

Відпрацьований матеріал нам не потрібен. Ви мене розумієте?

Шебаршін розумів усе. Він встав, взяв свою папку з документами. Кивнув головою.

- У Леонова буде достатньо роботи і без вас, - сказав раптом Крючков, - але я доручу, щоб він займався і цією справою.

І знову на обличчі керівника радянської розвідки Леоніда Шебаршіна не здригнувся жоден мускул. Леонов був начальником аналітичного управління, який займався збором і аналізом інформації. Шебаршін зрозумів, чому Крючкову знадобився Леонов.

- Він дав згоду? - Запитав Шебаршін. Навіть тут, у святая святих величезної імперії, в кабінеті керівника найпотужнішої спецслужби світу, він не зважився назвати ім'я людини, що дала згоду на попередню відпрацювання введення в країні надзвичайного стану. Крючков його зрозумів.

- Так, - сухо кивнув він. Крючков майже абсолютно довіряв Шебаршіну. У всякому разі, настільки, наскільки міг в силу свого сухого, педантичного характеру. - Нам наказано підготувати матеріали по введенню надзвичайного стану. І не тільки в Литві. Він згоден.

- Я вас зрозумів. Ми перевіримо всю нашу агентуру на місцях, в країнах Східної Європи, - сказав уже стоячи Шебаршін.

- І зверніть увагу на перспективу, - нагадав Крючков, - це зараз дуже важливо. Саме так - працювати з прицілом на перспективу.

Коли Шебаршін вийшов, Крючков довго сидів один і тільки позика потягнувся до телефону, набрав номер міністра оборони країни.

- Добрий день, - скупо сказав він.

- Здрастуйте, - маршал, як і всі військові, трохи боявся і недолюблював главу такого відомства, як КДБ. Але незмінно був у рівних товариських відносинах з всесильним Крючковим, розуміючи, як невигідно сваритися з цією людиною.

- Нам потрібно зустрітися. Це по нашій розмові вчора.

- За Прибалтиці? - Зрозумів маршал.

- І по Прибалтиці теж, - Крючков стиснув трубку сильніше. Він раптом злякався, що їх розмова можуть підслухати. І хоча він чудово знав, що розмова по ЦЬОМУ телефону підслухати не можна, ніхто не посміє слухати телефон голови КДБ, тим не менше він постарався закінчити бесіду і покласти трубку. І, тільки поклавши трубку, раптом подумав, що вперше за стільки років злякався невідомо чого. Свідомість цього переляку ще довго не давало йому зосередитися на поточній роботі.

Будапешт. 13 січня 1991

Єні видак був багаторічним агентом КДБ в Австрії. Він працював на КДБ ще з початку п'ятдесятих років, коли це відомство називалося зовсім по-іншому і його очолювали зовсім інші люди. Тепер, сидячи в парку на лавці, він мимоволі щулився від холодного західного вітру. Західні "вітри" зруйнували не тільки весь логічний уклад його життя. Вони пробили пролом в "залізній стіні" і зробили австро-угорський кордон, перш слугувала вододілом між двома світами, просто географічної лінією між двома сусідніми країнами. Видак не розумів і не брав відбувалися змін. Він їх боявся. І сьогодні вранці, приїхавши з Відня, він мимоволі згадав ті дні, коли міг без всяких побоювань зустрічатися з представниками радянської розвідки в будь-якому місці Будапешта, навіть в офіційних установах. На жаль, ті часи минули.

Тепер Будапешт був не менш ворожим містом, ніж Відень. Може, навіть більше, так як з незрозумілої логіки хвиля антикомунізму в колишніх соціалістичних країнах приймала характер бурі, нападає на голови колишніх партчиновників спецслужб.

Видак подивився на годинник, і в цей момент перед ним виникла зв'язковою. Він не знав цього зв'язкового і мимоволі насупився. Розвідники не люблять, коли доводиться спілкуватися з незнайомими людьми.

- Добрий день, містер видак, - сказав зв'язковий, - вам привіт від вашого дядька з Братислави.

- Він нічого не просив вас передати? - Запитав видак.

- Ось цю фотографію, - зв'язковий передав стару, давно знайому видак фотографію. Той, глянувши на неї, повернув зв'язков. Тепер все було в порядку.

- У мене складнощі, - сказав видак, - здається, у Відні моя робота підходить до кінця.

- Ні, - переконано відповів зв'язковий, - нічого не змінилося. Ви повернетеся до Відня і будете працювати як раніше. Зв'язок через нашого представника в Австрії.

- Як колись, - посміхнувся видак, - вже не можна працювати як раніше.

Світ змінився. Після розстрілу Чаушеску і падіння берлінської стіни все нарешті повірили, що світ змінився.

- : Це ілюзії, - спокійно парирував зв'язковий, - все залишається по-старому.

- Тільки не для мене, - зітхнув видак.

- Як це розуміти?

- Я вже дуже старий.

- Ви вирішили припинити з нами співпрацювати?

- Думаю, так.

- Ви серйозно подумали над цим?

- Звичайно. Я вважаю, що пора закінчувати. Таки сорок з гаком років. І потім, я працював завжди і на свою країну, не забувайте про це. Колишньої Угорщини вже немає. Не знаю, яким чином, але нинішні розвідники поки не змогли дізнатися про моє існування. Підозрюю, що ваше відомство доклало до цього руку. Але в будь-якому випадку я втомився. І мені більше нічого не потрібно. Та й ховатися у власній країні нерозумно і якось прикро. Ви не вважаєте?

Зв'язковий мовчав. Він намагався приховати своє розчарування під маскою байдужості, але у нього це погано виходило. А може, у всьому був винен цей сильний західний вітер?

- Тому я і прийшов на нашу зустріч, - продовжував видак, - на нашу останню зустріч. Більше мене не побачите. Прощайте.

Приголомшений зв'язковий навіть не встиг кивнути на прощання, коли старий встав і закрокував від лавки.

Видак йшов не озираючись. Здається, він прийняв правильне рішення. По дорозі, коли пішов противний дощ, він знайшов невелике кафе і, зайшовши всередину, замовив собі улюблений мартіні. І, лише кілька зігрівшись, вийшов на вулицю, продовжуючи йти до вокзалу. Він так і не побачив, як виникла ця велика машина позаду нього. Просто почув раптом скрегіт гальм і здивовано озирнувся. Автомобіль відкинув його на кілька метрів уперед і потім, немов для більшої певності, ще й переїхав мертве тіло. Коли до загиблого підбігли люди, він уже не дихав. А невідому машину так і не знайшли.

Увечері цього дня з Будапешта пішло повідомлення до Центру: "видак відмовився від подальшої співпраці. Вважаємо можливим використовувати резервний варіант. Вжито заходів до недопущення витоку інформації".

На наступний день зв'язковий зустрічався вже з новим агентом, прилетевшим з Австрії і згодним на продовження співпраці з КДБ СРСР навіть в умовах зміненої Угорщини.

Торонто. 14 січня 1991

Він виїхав на трасу і включив радіо. Передавали останні новини.

Диктор у звичайній вільної, кілька експансивної манері повідомив останні вісті з Литви. У столицю цієї радянської республіки були введені спеціальні підрозділи КДБ і Радянської Армії. Протистояння у парламенту досягло свого піку, з'явилися перші вбиті та поранені. Диктор пообіцяв докладніше інформувати своїх радіослухачів через дві години. І він роздратовано відключився.

Йшов січня дев'яносто першого року. На трасі, що веде до центру Торонто, було досить вільно, в це денний час тут не бувало тих характерних пробок, які виникали до кінця робочого дня. Він подивився в дзеркало заднього огляду. Здається, нікого немає. Втім, появи небажаних переслідувачів він вже не дивувався. За стільки років, проведених в Америці і Канаді, він звик і до їх присутності, і до їх відсутності.

Він прилетів сюди ще в середині сімдесятих, коли світ здригався в лещатах "холодної війни", а сама Америка переживала шок після В'єтнаму та Уотергейту. Відставка Ніксона особливо боляче вдарила по престижу американців, зробивши їх посміховиськом всього світу. Невдала війна у В'єтнамі, п'ятдесят з гаком тисяч загиблих і сотні тисяч поранених і покалічених хлопців дорого обійшлися Америці. Найстрашнішим був "в'єтнамський синдром", - виникло після фактичного поразки наддержави відчуття порожнечі й розгубленості в одних і гніву і розчарування у інших за приниження, якому піддалася їхня країна.

Фактично Уотергейт став вищою точкою цього приниження і був закономірним підсумком бурхливих шістдесятих і першої половини сімдесятих. Постріли в Далласі і вбивство президента Кеннеді, смерть Мартіна Лютера Кінга і Роберта Кеннеді, в'єтнамське поразку, вотергейтський ганьба Річарда Ніксона і, нарешті, замах на Джеральда Форда змусили американців серйозно задуматися - куди йде їхня країна?

Саме в цей час у США з'являється молодий турецький комерсант Кемаль Аслан. Його дядько Юсеф Аббас - один з найбільш великих підприємців-емігрантів, зумів закріпитися на півдні країни і стати главою великої нафтової компанії. Удачливий бізнесмен не мав дітей і передав все своєму племіннику. А племінник не тільки зберіг мільйони свого дядька, але і зумів грунтовно закріпитися в Америці і додати до вже отриманим у спадок грошей власні мільйони доларів. За обережними оцінками експертів ЦРУ, стан Кемаля Аслана оцінювалося в сто п'ятдесят мільйонів доларів, і це без урахування низки підприємств, де Кемаль Аслан не володів контрольним пакетом акцій, але зберігав за собою досить великі можливості і мав право вирішального голосу.

Зараз, прямуючи до центру найбільшого міста Канади, він згадував, коли в останній раз виявив ведеться за ним спостереження. Здається, це було у вівторок. Він тоді виїжджав за місто. Здається, контррозвідники скрізь мислять однаковими категоріями. Добре ще, що вони не заважають йому в самому Торонто, інакше його життя перетворилося б на справжнє пекло. Хоча напевно вони непомітно ведуть його і в самому місті, але роблять це достатньо кваліфіковано і обережно. Він проїхав повз розташованого в центрі міста Центрального парку Королеви і з Університетської авеню згорнув на Куїн-стріт, де знаходився відомий своїм комфортом і розкішшю знаменитий "Шератон-готель". Саме в цьому готелі завжди зупинявся Пітер Льюїс, його юрисконсульт, прилітають з Нью-Йорка. Залишивши автомобіль на стоянці, Кемаль поспішив в бар, де вже сидів добродушний і пухкий Пітер Льюїс.

Юрист не любив міцні напої, воліючи замовляти пиво. Побачивши Кемаля, він навіть не встав, тільки підняв свою коротку повну руку.

- Як справи, містер Льюїс? - Запитав, підходячи ближче, Кемаль.

- Могли бути і краще, - зітхнув Пітер, - але, слава Богу, не такі погані.

- Останнє угоду по каліфорнійському замовленням повинно було дещо поліпшити наше становище, - зауважив Кемаль.

- Ненабагато, - пробурчав Льюїс, дістаючи свій "дипломат" з паперами, - піднімемося до мене в номер, я вам покажу всі документи.

- Так, звичайно, - погодився співрозмовник. Вони вийшли з бару і, пройшовши в хол, викликали швидкісний ліфт на сімнадцятий поверх. Крім них, в ліфт увійшли ще двоє, але в ліфті ніхто не сказав ні слова. Ні ввійшли незнайомці, ні сам Пітер Льюїс, ні його супутник. І тільки коли Кемаль Аслан і Пітер Льюїс вийшли з ліфта і покрокували по коридору, Пітер шепнув йде праворуч від нього Кемалю:

- У мене в номері, здається, вони встигли побувати.

- Звичайно, встигли. Передайте в Москву, що я перевірив всі замовлення, які йдуть по лінії Міністерства оборони США. Розгорнути в найближчі десять років програму захисту в космосі вони не зуміють. Просто блефують. Дані аналізу їх закупівель дозволяють говорити про це з максимально вірогідною точністю.

- Передам. Вони розробляють програму вашого повернення.

- Пора б, - не втримався Кемаль, - що там відбувається в Литві, ви щось розумієте?

- Чесно кажучи, знаю стільки ж, скільки і ви. Мабуть, нічого хорошого.

Вони дійшли до номера Льюїса. Той приклав палець до губ.

- І як бачите, - голосно сказав Льюїс, - положення у нас досить непогане.

- Безумовно, - підхопив Юджин. Вони увійшли в номер. Грюкнули двері. З сусіднього номера вийшли двоє незнайомців і, підійшовши до висів зліва світильника, зняли невеликий прилад, що фіксує розмови в коридорі. Увійшовши в номер, вони коротко доповіли сидів у кріслі третього незнайомцю:

- Нам вдалося записати їхню розмову в коридорі. По-моєму, вони говорили про щось важливе.

- Включайте, - дозволив їх керівник. Один з увійшли ввімкнув апарат, знятий в коридорі.

Пролунало голосне шипіння.

- В чому справа? - Невдоволено запитав сидів у кріслі. - Знову нічого не вийшло?

- В одного з них у кишені був скеллер <Скэллер - устройство для искажения работы прослушивающей аппаратуры. Не позволяет записывать беседу в радиусе пятидесяти метров.>, - зло пробурмотів чоловік, - здається, пошкоджена вся стрічка.

У сусідньому номері Кемаль Аслан, продовжуючи розмовляти зі своїм юрисконсультом, раптом написав на листку паперу: "Здається, останнім часом спостереження за мною кілька посилилося. Підключають професіоналів". Льюїс, прочитавши, дістав з кишені сигару, сірники, спокійно закурив і підпалив записку.

Після чого кивнув, спостерігаючи, як палає папір. І тільки після цього сказав:

- Ви завжди здавалися мені надзвичайно уважною людиною, містер Кемаль Аслан.

- Чорт би вас побрав, - розсердився третій, - знову нічого не вийшло.

- Потрібно просто заарештувати обох.

- Це ви розповісте їх адвокатам, - третій, піднявшись з крісла, попрямував до дверей і, вже виходячи, обернувшись, додав:

- Постарайтеся хоча б записати їх розмову в номері. Хоча підозрюю, що ми не почуємо нічого цікавого.

І вийшов, м'яко зачинивши за собою двері. У сусідньому номері йшла некваплива бесіда двох ділових людей, зовні нічим не відрізнялася від будь бесіди такого роду. Агенти понуро записували розмову, вже не сподіваючись на удачу.

Берлін. 16 січня 1991

- Ми не згодні, - зло говорив стояв біля моста високий чоловік у штатському, - це, врешті-решт, просто принизливо. Ви пропонуєте дурні, нереальні умови.

- Чому, - заперечував його співрозмовник, який говорив по-російськи з дуже сильним характерним німецьким акцентом, - адже ви все одно повинні будете залишити це обладнання і приміщення. А ми пропонуємо вам гарну суму.

- Це вам так здається. За оцінками ваших експертів, тільки обладнання може коштувати десятки мільйонів марок. Ми не згодні на таку суму.

- Полковник Волков, - зітхнув німець, - я вас розумію. У вас є повноваження від ваших керівників. Але і в мене є свої. Зрозумійте, я не можу, не маю права пропонувати вам більше, ніж мені дозволили.

- У такому випадку передайте, що ми наполягаємо на тій сумі, про яку ми спочатку домовлялися. - Волков подивився на проїжджав повз автомобіль. Проїхавши метрів сто п'ятдесят, автомобіль зупинився, і з нього вилізла ціла компанія молодих, явно загуляли людей. Кілька хлопців і дівчат приїхали сюди, на місце колишньої Берлінської стіни, щоб знову побачити це історичне місце і набрати каменів, що вже стали сувенірами в багатьох країнах світу. Двоє молодих людей весело штовхали своїх супутниць, і ті кружляли біля моста, безперервно клацаючи фотоапаратами.

Німець зіщулився, відвертаючись від прибулих. Його явно коробило таке ставлення молодих людей до недавньої трагедії розділеної країни.

КартаКарта